FANDOM


Швейцарія — нація, доступна для гри у Козаки: Знову війна.

Прапор Швейцарії

Прапор Швейцарії

Герб Швейцарії

Герб Швейцарії

Загальні даніРедагувати

Має перехід у XVIIІ ст.

ЮнітиРедагувати

Дописати.

БудівліРедагувати

Дописати.

Історичний поглядРедагувати

Дата заснування Швейцарської Конфедерації — 1 серпня 1291 року, коли три лісові кантони (землі) — Урі, Швіц та Унтервальден, захищаючи незалежність від австрійських Габсбургів, уклали оборонний союз («вічний союз») у рамках «священної Римської імперії».

Зміцнення та розширення конфедераціїРедагувати

Те, що конфедерація була сильною, засвідчив 1315 рік, коли горці лісових округів Урі, Швіц та Унтервальден зіткнулися з переважаючими військами Габсбургів та їх союзників. Вони перемогли у битві під Моргартеном, яка вважається однією з найважливіших у історії Швейцарії. Ця перемога спонукала інші громади приєднатися до конфедерації. У 1332—1353 роках міста Люцерн, Цюріх та Берн, сільські громади Гларус та Цуґ уклали окремі угоди з трьома округами, що об'єдналися, утворивши ряд конфедерацій. Хоча ці угоди не мали спільної основи, вони забезпечили найголовніше — незалежність кожного з учасників. Зазнавши поразки у битвах під Земпасі у 1386 році та під Нефельсі у 1388 році, Габсбурги змушені були, нарешті, визнати незалежність округів, які об'єдналися у конфедерацію.

На початку XV століття учасники конфедерації відчули себе достатньо сильними, щоб перейти у наступ. Під час численних воєн та кампаній проти австрійських Габсбургів та Священної Римської імперії, герцогів Савойї, Бургундії, Мілану та французького короля Франциска I швейцарці здобули репутацію прекрасних воїнів. Їх боялися вороги та поважали союзники. У період «героїчного віку» швейцарської історії (1415—1513 роки) територія конфедерації розширилася за рахунок приєднання Аргау, Тургау, а також земель на південь від Альп. Було створено 5 нових округів. У 1513—1798 роках Швейцарія стала конфедерацією 13 округів. Крім них, у конфедерацію входили землі, які вступили до союзу з одним або кількома округами. Постійного центрального органу не було: періодично скликалися загальносоюзні сейми, де право голосу мали тільки повноправні округи. Загальносоюзних адміністрації, армії та фінансів також не було, і таке становище зберігалося аж до Французької революції.

Реформація у ШвейцаріїРедагувати

Помітний слід у житті Швейцарської Конфедерації залишила епоха Реформації, в умовах якої проходило життя двох найвідоміших її лідерів: У. Цвінглі (1484—1531 роки) та Ж. Кальвіна (1509—1564).

Ульріх Цвінглі, який здобув освіту у Берні, Відні й Базелі, друг відомого філософа Еразма Роттердамського, був каноніком у Цюріху. Він виступив проти догматів Католицької Церкви, розробивши систему релігійної реформи, а також реформи політичного устрою. Цвінглі засуджував поширене у Швейцарії у той час найманство, був переконаним республіканцем. Такі погляди не могли не викликати гнів Ватикану. Цвінглі і його прибічникам довелося вести боротьбу з округами, які залишалися католицькими (Люцерна, Фрібург, Валліс, Цуг, Швіц, Урі, Тічино та інші). Під час війни сам Цвінглі був убитий, але його послідовники домоглися для себе певних вільностей. Після Цюріха цвінгліанство перемогло у Берні, Базелі, Шаффхаузені, Гларусі та Санкт-Галлені. Ці округи об'єдналися у релігійно-політичний союз.

Жан Кальвін жив у Женеві. Його вчення (кальвінізм) знайшло прибічників далеко за межами Швейцарії — у Франції, Шотландії, Голландії. Кальвін став одним з перших перекладачів Біблії на сучасну французьку мову.

Цвінгліанський напрямок протестантизму згодом об'єднався з напрямками Жана Кальвіна з Женеви у Швейцарську реформаторську церкву. Оскільки округи центральної Швейцарії залишалися католицькими, розкол за релігійним принципом був неминучий.

У 1586 року сім католицьких кантонів (4 лісових, Цуг, Фрібург, Золотурн) уклали так званий «Золотий» (названий так за позолоченими заголовними літерами грамоти) або Борромейский союз (за ім'ям кардинала Борромео), що зобов'язував його членів захищати католицизм всередині кожного кантону, у разі потреби - силою зброї. Швейцарський союз внаслідок цього як би розпався. Католицькі кантони мали свої сейми у Люцерні, протестантські - свої у Арау, хоча поруч зберігалися й колишні загальні, що втратили велику частку свого й без того скромного значення. Внутрішній зв'язок між двома частинами Швейцарії ослаб; зате зміцнився зв'язок між кантонами однієї релігії. Однак залишалися загальні справи, наприклад управління землями, що перебували у спільному володінні кантонів різних релігій; це спільне володіння було ареною постійної боротьби, що відбивалася і на підвладних землях, у яких по черзі керували й судили католицькі та протестантські фогти.

У 1587 року 6 з 7 католицьких кантонів уклали дружній союз із Філіпом II Іспанським. У 1597 році Аппенцелль внаслідок релігійної боротьби розпався на 2 напівкантоні: католицький Іннерроден та протестантський Ауссерроден. Найближчим приводом до розпаду послугувала боротьба через введення григоріанського календаря, який був прийнятий католицькими кантонами та не прийнятий протестантськими; суперечка ця мало не привела до громадянської війни. Католицькі кантони хотіли насильно ввести новий календар на тих землях, що перебували у спільному володінні декількох кантонів та у яких вони могли це зробити, спираючись на право більшості. Протестантські кантони не погоджувалися, наполягаючи на тому, що питання про календар, як питання релігійнє, не підлягає вирішенню по більшості голосів. Війна була попереджена посередницьким втручанням Франції, яка влаштувала угоду, за якою відбулося розмежування між землями старого та нового стилю. Тільки на початку XVIII століття, коли для протестантів релігійна точка зору втратила своє переважне значення, протестантські кантони один за іншим теж взяли григоріанський календар.

Економічний розвиток Швейцарського союзуРедагувати

Релігійна боротьба, що ослабила єдність Швейцарії, загальмувала розвиток її економічного добробуту. Протягом XVI ст. Швейцарію не раз відвідували чумні епідемії та голод. Тільки у XVII ст. промисловість знову почала швидко розвиватися. Особливо сприятливо для неї було те, що Швейцарія залишилася зовсім осторонь від тридцятирічної війни, що затримала на багато років економічний та культурний розвиток всієї середньої Європи. Для Швейцарії вона прямо привела тільки до втрати далекого їй Роттвейля та до визнання її політичної самостійності Вестфальським миром 1648 р.; але непрямі наслідки були незчисленні. У Швейцарії проявилося та прийняло свідому форму прагнення до збереження нейтралітету у європейських зіткненнях - прагнення, згодом склалося у форму політичної ідеї Швейцарії. У Швейцарії рятувалися втікачі від релігійних переслідувань, шукаючи притулку переважно у родинних їм за релігійним світоглядом кантонах. Тоді ж Швейцарія стала місцем притулку і для політичних вигнанців; згодом значення її у цьому сенсі стало ще більше та було ніби визнано сусідніми державами (не раз, втім, які робили спроби порушити це право).

Вигнанці-гугеноти принесли до Женеви нові галузі промисловості. У XVII ст. у Швейцарії розвинулася шовкова, оксамитова, ткацька, бавовняна, в'язальні (в'язання панчіх) промисловість; з'явилися у зародковому вигляді плетіння соломи, вироби з волосся (кінського; матраци та інше), що розвинулися вже у XVIII столітті. Цьому сприяв великий спокій у першій половині XVII ст., більший ніж де б то не було у Європі, а розорення промисловості у сусідів сприяло розширенню ринків. Поряд з цими галузями промисловості зберігалася й така, як служба найманцями у іноземних військах.

До кінця XVIII ст. Швейцарія досягла у області промисловості та торгівлі досить значного розквіту. На сході особливо розвинулося бавовняне виробництво, у Цюріху та Базелі - шовкове; на заході сильне поширення набуло годинникове виробництво. Розвинулася значно й торгівля, незважаючи на різні заборонні закони, що довго утискали вільний її розвиток. Мало-помалу швейцарці з войовничих найманців, що проливали свою кров за гроші на службі у закордонних государів, перетворилися у мирних промисловців та торговців.

XVIII ст. є також епохою інтелектуального розвитку та розквіту Швейцарії. Особливий блиск цієї епохи надає діяльність швейцарських вчених (Якоб, Йоганн та Данило Бернуллі, Я. Герман, Л. Ейлер, І. С. Кеніг, А. фон Галлер, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Бонні, І. фон Мюллер ), письменників (І. Я. Бодмер, І. Я. Брейтінгер, С. Гесснер, І. К. Лафатер), педагога І. Г. Песталоцці та інших діячів науки та культури, але цей блиск лише яскравіше підкреслює політичний занепад країни.

Державні форми не розвивалися з тією ж швидкістю, з якою йшла вперед економічне життя. Сільські кантони зберігали свої демократичні форми. У міських кантонах теж зберігалися старі форми, що у основному прийняли ще більш аристократичний характер внаслідок зменшення числа старовинних родів, припинення доступу новим людям до бюргерства та освіти нового, чисельно досить значного, але політично безправного промислового населення. У Цюріху, Берні та ін. містах вже у XVI ст. вивівся звичай поголовного опитування населення. Міські ради були органами або одних патриціїв (Берн), або патриціїв та бюргерів, які стали теж аристократією. Місто робило все можливе, щоб затримати розвиток села. Влаштовуючи школи та університети для себе, воно забороняло організацію шкіл у селі; воно наказувало сільському люду продавати свої продукти не інакше як у своєму місті та не інакше як у ньому ж купувати вироби міської промисловості.

Зважаючи на такі політичні умови, протиріччя класових інтересів у XVII та XVIII ст. загострювалися й виражалися у бунтах, повстаннях, посиленні кримінальних злочинів та збільшенні суворості страт (кваліфікована смертна кара введена у Швейцарії пізніше, ніж де б то не було, але широко застосовувалася до другої половини XVIII ст., коли у інших країнах Європи вона почала вже вимирати). З більш загальних бунтів важливий селянський бунт 1653 року, що охопив Базель, Берн, Золотурн, Люцерн.

У 1707 р. спалахнуло повстання проти олігархів у Женеві (Петро Фатіо), у 1713 р. - у Цюріху; у 1723 р. майор Давель склав змову з метою звільнити Ваадт з-під панування Берна; у 1749 р. у самому Берні почався народний рух, на чолі якого став Самуїл Генцен. Всі ці хвилювання були з жорстокістю придушені. Також невдало закінчилися руху у Женеві (1781-1782 рр.) І у Фрайбурзі (революція Шено, 1781-1782 рр.), Де свавілля аристократичної партії, яка захопила до своїх рук владу, дійшов до надзвичайних розмірів.

Розвал Швейцарського союзуРедагувати

Коли вибухнула Велика французька революція,то глухе невдоволення, що давно вже панувало у Швейцарії, прорвалося назовні. Безсумнівну роль зіграли при цьому ідеї Руссо, що поширилися вже у Швейцарії та пропаганда революційного «швейцарський клубу», що виник у 1790 р. у Парижі та який друкував та поширював у Швейцарії, незважаючи на посилення цензурних суворих обмежень, пасквілі та брошури революційного змісту. Почався рух у Женеві, Нижньому Валі та Во (Ваадт), швидко, втім, пригнічені. У єпископстві базельському виникла у 1792 р невелика Рауракська республіка, яка проіснувала усього до травня 1793 року, коли вона, за бажанням самих громадян, була приєднана до Франції. Незабаром почався рух у єпископаті Санкт-Галленскому та у кантоні Цюріх, де уряд суворими заходами по відношенню до деяких громад, що розшукували докази своїх старих прав, сильно налаштувало проти себе населення.

Тим часом відносини між Конфедерацією та Францією ставали все гірше та гірше. У 1797 р. Наполеон приєднав до заснованої ним Цизальпинської республіки Вальтеллино, Борміо та Кіавенну. Так як області ці не були безпосередньо пов'язані з Конфедерацією, то це не послугувало приводом до війни, тим більше що Конфедерація, відчуваючи свою слабкість, всіма силами намагалася зберегти нейтралітет. Раніше нейтралітет Швейцарії був корисний Франції, бо у критичні моменти захищало частину східного її кордону; тепер існування сусідньої незалежної держави зовсім не входило до планів французького уряду, особливо Наполеона, гадавшего створити зі Швейцарії республіку за зразком Цизальпинської, щоб стати таким чином господарем Альп та мати у своїх руках проходи до Італії.

Незабаром випала й добра нагода для втручання у внутрішні справи Швейцарії. Вигнаний з Во, після повернення з Росії (у 1795 р), Лагарп та базелець Окс вступили у зносини з французькою Директорією із метою домогтися з її допомогою політичного перевороту у Во. 28 січня 1798 французькі війська під керівництвом генерала Менара вступили до Во, що за кілька днів перед цим оголосив себе незалежним від Берна, під ім'ям Леманської республіки. Приводом для вступу французів послугувало вбивство двох французьких гусарів. Незабаром потім ваадтські громади взяли складену Оксом та схвалену Директорією конституцію єдиної Гельветічної республіки, до якої приєднався також і Базель, та таким чином Леманська республіка припинила своє існування. Революційний рух швидко поширився і у інших кантонах. Тільки Берн зберіг своє колишнє олігархічне правління та приготувався до боротьби з французами. Незважаючи на хоробрий опір бернцев, генерал Брюн, який замінив Менара, розбив їх та змусив місто капітулювати, причому переможцям дісталося близько 40 млн франків.

Нації (Козаки 1 і аддони)
Козаки: Європейські війни
АвстріяАлжирАнгліяФранціяПруссіяНідерландиПьємонтПольщаРосіяПортугаліяСаксоніяІспаніяШвеціяТуреччинаУкраїнаВенеція
Козаки: Останній довід королів
БаваріяДанія
Козаки: Знову війна
УгорщинаШвейцарія