Козаки Вікі
Register
Advertisement

Франція — нація, доступна для гри у Козаки: Європейські війни, Козаки: Останній довід королів та Козаки: Знову війна.

Герб Королівства Франція

Герб Королівства Франція

Прапор Королівства Франції

Прапор Королівства Франції, від часів Людовіка XIV

Загальні дані[]

Має перехід у XVIIІ ст.

Юніти[]

Дописати.

Будівлі[]

Дописати.

Історичний погляд[]

Фра́нція, офіційна назва Францу́зька Респу́бліка (фр. La France, République Française) — держава на заході Європи, республіка, що межує на північному сході з Бельгією, Люксембургом і Німеччиною, на сході з Німеччиною, Швейцарією, південному-заході з Іспанією й Андоррою, на південному-сході з Італією та Монако, на півдні омивається Середземним морем, на заході — Атлантичним океаном.

Після кількох століть конфліктів між галлами та римлянами Юлій Цезар у 52 р. до н. е. завоював ці території, а до II ст. н. е. жителі регіону були частково навернуті до християнства. Територія залишалася під владою римлян до 5 ст., у якому регіон завоювали франки та інші германські племена.

Середньовіччя[]

Середні віки ознаменувалися нескінченними битвами за владу між франкськими династіями. Карл Великий правив з 768 по 814 рік та припинив розбрати, значно розширивши кордони свого королівства, а у 800 році зажадав корону Священної Римської Імперії. Після розділення імперії між трьома внуками Карла Великого згідно з Верденським Договором 843, Каролінги продовжували утримувати трон у всіх трьох країнах, які були створені: Західно-Франкського королівства, Середній Франкії та Східно-Франкського королівства. У 987 р. Капетіанська династія одержала трон у Західно-Франкського королівства, яке стало Францією.

У XI ст. настав час відродження та процвітання наук, незважаючи на триваючі війни з Англією. У цей же час країна втягнута у Хрестові походи — священну війну, яку вела Церква з нехристиянськими народами Сходу.

Початок XV ст. — кінець Капетіанської династії. Франція продовжує Столітню війну (1337–1453 рр.) проти Англії. Національний дух військ значно підняла 17-річна дівчина, Жанна д'Арк, яка у 1429 році об'єднала французькі війська для захисту Орлеана. Її було схоплено, передано до рук англійців та засуджено. Загинула вона на багатті у місті Руан за єресь.

Англійці були вигнані з усіх французьких земель (за винятком Калаїс) у 1453 році. Релігійні та політичні переслідування, кульмінацією яких стали релігійні війни (1562-98 рр.), продовжували краяти Францію протягом всього XVI ст.

У 1572 році, у Парижі, під час різні на Карнавалі у Варфоломіївську Ніч було вбито близько 3000 гугенотів. Пізніше гугенотам були гарантовані релігійні, цивільні та політичні права.

У 1574 р. королем Франції став Генріх III. Його вбив фанатик-чернець у 1589 р., але перед смертю він встиг оголосити своїм наступником Генріха Наваррського (Генріха IV). Генріх IV був протестантом і не здобув визнання французів. У 1593 р. він відрікся від протестантської релігії та зі словами «Париж вартий меси» прийняв католицизм.

Правління Генріха IV було періодом подальшого зміцнення абсолютизму. Король спирався на дворянство, захищаючи його привілеї. Він проводив політику і в інтересах буржуазії, користуючись її підтримкою. Генріх IV намагався скоротити державні видатки. Економія державних видатків здійснювалася першим міністром Сюллі. За 16 років свого правління Генріх IV жодного разу не скликав Генеральних штатів. Утвердилися бюрократизм та централізація. Чиновники домоглися юридичного закріплення за ними спадкового права на державні посади. У зовнішній політиці король керувався принципом «державного інтересу» і не зважав на релігію. Тому він прагнув до ослаблення Іспанії та австрійських Габсбургів і підтримував німецьких протестантських князів. Був вбитий фанатиком-католиком, що було помстою за Нантський едикт та антиіспанську політику.

Людовік XIII[]

Після смерті Генріха IV королівська влада дещо ослабла, оскільки Людовік XIII був малолітнім. Став королем у 1610 році у віці восьми з половиною років. Через те, що він ще не досяг повноліття регентом стала його мати, яка мала правити поки королю не виповнилося б тринадцять років. Але через своє властолюбство Марія Медічі відмовлялася віддавати владу, тому Людовик XIII почав самостійно правити лише у п'ятнадцять років. Регентша відступила від політики Генріха IV та вирішила укласти союз із Іспанією, для чого було домовлено про шлюб короля з інфантою Анною Австрійською, дочкою короля Іспанії Філіпа ІІІ Благочестивого. Шлюб був укладений 9 листопада 1615 року, але їхні сексуальні відносини не починалися приблизно до 1619 року. Цей шлюб викликав занепокоєння у дворян-гугенотів. Багато знатних гугенотів почали покидати двір та готуватися до громадянської війни, але королеві-регентші вдалося з ними домовитися.

Після того як Людовик XIII почав самостійне правління у 1617 році, він перебувавв під впливом свого фаворита та наставника герцога Люїня, який був на 23 роки старшим за короля. Королева-мати у 1619 році втекла з Блуа та підняла армію проти сина, але повстання було не досить вдалим. Король вирішує помиритися з матір'ю та відповідно до Ангулемського договору від 30 квітня 1619 року вона отримує Шинон та Анже, але без права засідати у Раді. Невдоволена своєю роллю Марія Медічі починає громадянську війну, яка закінчується її поразкою при Понт-де-Се у серпні 1620 року, де король особисто командує своєю армією. Бажаючи все ж досягти примирення з матір'ю, Людовик XIII дозволяє їй повернутися до Парижа. Але вона ставить йому умову, що готова повернутися лише, якщо у Королівську раду буде введено її тодішнього фаворита єпископа Люсонського Рішельє. На що король погоджується.

Протестанти під головуванням принца Конде, графа Суассонського та герцога Бульонського у цей час знову підняли повстання. Король їде до По, столиці Наварри для того, щоб відновити католицьку віру, яка була заборонена протестантами вже пів-століття. Він починає військову кампанію у 1621 році й захоплює Сен-Жан-д'Анжелі. Та через невдалі дії Люїня зазнає поразки під Монтобані. Люїнь помирає у тому ж році від скарлатини. Загалом Люїнь був не дуже добрим державним діячем та викликав невдоволення тим, що за дуже короткий строк, користуючись дружбою короля, накопичував багатства й титули.

У 1624 році король призначає Рішельє першим міністром. Рішельє, який пізніше стає кардиналом, зосереджує в своїх руках всі важелі управління королівством. Діючи задля об'єднання держави та зміцнення влади короля, він відбирає у 1628 році у гугенотів їхній останній форпост - Ла-Рошель, а у 1629 році своїх привілеїв були позбавлені протестанти Лангедока. Але за цим не було релігійних переслідувань. Король помилував усіх захисників Ла-Рошелі, що залишилися у живих, а релігійні свободи були підтверджені. Французький дім Неверів був закріплений у Мантуї, після війни за мантуанську спадщину (1628–1631), що зміцнило вплив Франції у Італії. Завдяки дипломатичній політиці Рішельє Франція успішно захистила свої інтереси у Тридцятирічній війні, не допустивши перемоги іспанських та австрійських Габсбургів.

Усередині держави стараннями кардинала зміцнювався абсолютизм. Було придушено «фронду принців» та страчено герцога Монморансі. Король весь час захищав свого міністра від інтриг своїх родичів, серед яких особливо виділявся честолюбністю принц Гастон Орлеанський. Гастон Орлеанський, який тривалий час був спадкоємцем престолу, намагався усунути кардинала Рішельє, а згодом за допомогою Іспанії стати королем.

Король модернізував порт Гавра та розпочав будівництво потужного флоту. Крім того, Людовик XIII піклувався про розвиток та управління Нової Франції, були організовані поселення у Квебеці — на захід від річки св. Лаврентія, від міста Квебек до Монреаля. Він допомагає св. Венсану де Полю організовувати його конгрегацію, яка займається допомогою бідним (його послідовниць почали називати сестрами милосердя). При ньому створюється система податкового контролю на основі призначення інтендантів. Карбується перший луїдор.

Будучи побожним, Людовик XIII у 1638 році посвячує Францію Богоматері. Король піклувався про розвиток мистецтва у Франції, хоча назвати його меценатом важко. Він допомагав художникам відвідувати Італію та вчитися там. Людовик XIII запросив великих художників Ніколя Пуссена та Філіпа де Шампена прикрашати Лувр.

Кардинал Рішельє помер за декілька місяців до смерті самого короля і його спадкоємцем став кардинал Мазаріні, який досяг вершини могутності під час регенства Анни Австрійської.

Людовик XIV[]

Після народження Людовика (1638) до традиційного титулу дофіна було додано титул Перший син Франції, «Останній онук Габсбургів». Хлопчик також отримав титул Богоданий, оскільки після майже двадцяти трьох років шлюбу, багатьох викиднів у королеви та непорозумінь у королівській родині, несподіване народження спадкоємця вважалося подарунком небес.

Через два роки після Людовика народився його брат Філіп I, який спочатку носив титул герцога Анжуйського, а двадцятьма роками пізніше, після смерті його дядька Гастона Орлеанського, отримав титул герцога Орлеанського. Гастон проводив ворожу політику по відношенню до кардинала Рішельє, першого міністра Людовика XIII. Кардинал вважав Гастона прихильником Габсбургів, тому довгоочікуване народження дофіна, яке поховало надії Гастона на престол, стало політичною перемогою кардинала.

Людовик XIV вступив на престол у травні 1643 року, коли йому ще не було й п'яти років, тому, згідно із заповітом його батька, регентство було передано Анні Австрійській, яка правила у тісному тандемі з першим міністром кардиналом Джуліо Мазаріні до 1661 р.. Ще до закінчення війни з Іспанією та Австрійським двором принци й вища аристократія, підтримувані Іспанією та у союзі з Паризьким парламентом, почали заворушення, які отримали загальну назву Фронда (1648–1652) та закінчилися лише з підпорядкуванням принца де Конде та підписанням Піренейського миру (7 листопада 1659).

Людовик XIV був коронований 7 червня 1654 року у Реймсі. Людовик XIV посилює монархічну владу, яка стає монархією Божою милістю. 13 квітня 1655 король видає 16 едиктів, спрямованих на поповнення державної казни, завдяки яким загальний дохід королівства збільшився з 130 мільйонів ліврів до більш ніж 160 мільйонів у 1659–1660 рр..

Після смерті Джуліо Мазаріні 9 березня 1661 першим рішенням Людовика XIV було скасувати посаду головного міністра та узяти контроль над урядом до своїх рук. Проте його оточення не було впевнене у його державних талантах. У свій 23 день народження, король, який, попри свою молодість, міг ясно бачити сильне незадоволення провінцій фінансовим тиском, що чинився на них упродовж 18 років покійним кардиналом, створив спеціальну юридичну палату правосуддя для розслідування рахунків фінансистів.

Кольбер зменшив державний борг за допомогою ефективнішої системи оподаткування. Разом із королем він розробив план сприяння комерції та торгівлі у країні, дотримуючись політики меркантилізму. Заохочувалося виникнення нових підприємств, була встановлена політика сприяння мануфактурникам та винахідникам, зокрема ліонським виробникам шовку та гобеленів. У Францію запрошувалися ремісники й фахівці зі всієї Європи, наприклад, склодуви з Мурано, сталевари зі Швеції, кораблебудівники з Нідерландів. Так Кольбер намагався зменшити залежність країни від імпорту й обмежити витік дорогоцінних металів з Франції.

До 1672 року, після розриву стосунків з гугенотами, королю вдається об'єднати навколо себе всі церковні течії. Він призначає Симона Арно де Помпон, давнього прихильника янсенізму, державним секретарем, у 1671 призначає Боссюе, одного з найвідоміших представників релігійної партії при дворі, наставником дофіна. Король також зближується з Папою та єзуїтами. Папа примиряється з янсеністами. У 1669 укладається Церковний мир між Святим Престолом та янсеністами.

На місцевому рівні та указами Релігійної ради Людовик поступово обмежував права протестантів, буквально застосовуючи Нантський едикт та перетворивши його, врешті-решт, на вихолощений текст, використовуючи тактику «що не дозволено едиктом, то заборонене». Це призвело до повної заборони прозелітизму та заборони займатися певними ремеслами для протестантів. Після піднесення ле Тельє тиск на протестантів посилився розквартируванням військ. Найбідніші верстви протестантів стали жертвами драгунад — примусового розташування драгунів у місцях компактного мешкання гугенотів з метою примусового навернення до католицизму.

17 жовтня 1685 року король видав Едикт Фонтенбло, підписаний також канцлером ле Тельє, який повністю скасовував релігійну частину Нантського едикту. Протестантизм, таким чином, був повністю заборонений на території Франції. Собори були перетворені на церкви. Проте для великої кількості протестантів прихилення до католицизму залишалося удаваним, доказом чому є повстання протестантів у Лангедоку, апогеєм якого стала війна у Севеннах між сорочечниками та королівськими військами.

На початку свого правління юний Людовик XIV та його головний міністр Мазаріні продовжують політику кардинала Рішельє, створюючи альянси з головними протестантськими силами у Європі в намаганні протистояти Габсбургам, що оточують Францію з усіх боків. Франція бере участь у Тридцятирічній війні, яка закінчується у 1648 Вестфальським миром, проте бойові дії між Іспанією та Францією тривають. Іспанія підтримує Фронду та заколот принца Конде (1653) проти короля. У 1659 р. військові перемоги Франції та альянс з англійськими пуританами змушують Іспанію укласти Піренейський договір, закріплений шлюбом між Людовиком та іспанською інфантою, на включенні якого у мирний договір наполягає кардинал Мазаріні. 1660 року Людовик одружився з іспанською інфантою Марією-Терезою. Окрім того, йому вдається включити в угоду пункт про придане у 500 тисяч золотих екю за інфантою. Саме неспроможність Іспанії надати обіцяну суму й призводять до нового спалаху конфлікту після смерті іспанського короля, коли Людовик розпочинає Деволюційну війну, заявляючи територіальні претензії на прикордонні міста у Іспанських Нідерландах як на придане. Війна була завершена у 1668 підписанням Аахенського миру, у результаті якого Франція змогла залишити собі одинадцять окупованих нею міст, проте змушена була повернути Франш-Конте іспанцям.

Після кількох років дипломатичних зусиль Людовику вдається схилити на свій бік короля Англії та Швецію. Влітку 1672 Французька армія розпочинає бойові дії проти Голландії та досягає значних успіхів, захопивши провінції Утрехт, Гелдерн, Оверейсел та безпосередньо наблизившись до Амстердама. Після цього уряд Нідерландів пропонує Людовику переговори, але той висуває нечувані вимоги. Голландці вирішують відкрити загати та затопити власну територію, змусивши французьку армію відступити. Війна переноситься до Пфальцу та Сицилії, проте загальний перебіг подій на користь французів не змінюється. У 1678 р. підписується Німвегенський мир, згідно з умовами якого Франція залишає за собою нідерландську провінцію Франш-Конте, міста Іпр, Валансьєнн, Камбре та інші. Військові перемоги значно піднімають престиж Франції у Європі, дозволяючи Людовику безкарно проводити загарбницьку політику по відношенню до своїх сусідів, наприклад, у 1681 р. французька армія анексує Страсбург. Настає період французької гегемонії у Європі.

Непомірні апетити Людовика та постійна загроза з боку Франції призводять до утворення оборонного союзу між Імперією, Нідерландами, Швецією, Іспанією та іншими державами, який отримує назву Аугсбурзька ліга. У 1688 до Ліги приєднується Англія.

Франція організувала експедицію до Ірландії для підтримки антианглійського повстання 1688–1691 років. Бойові дії на морі доходили до берегів Америки. На суші французька армія здобула низку великих перемог: під Флерюсом 1 липня 1690 року, поблизу Стенкеркена 3 серпня 1692 року, поблизу Нервіндена 29 липня 1693 року. Однак об'єднаний англо-голландський флот завдав поразки французьким морякам поблизу мису Аг (Ла-Хог) 29 травня 1692 року.

На території Північної Америки воєнні дії тривали у 1689–1697 роках між Англією, де на той час правив король Вільгельм III Оранський, і Францією. Війна складалась із кровопролитних та мало результативних рейдів французьких та англійських колоністів, що боролись головним чином за контроль над торгівлею хутром з індіанцями та районами риболовлі навколо Акадії (нині Нова Шотландія) та Ньюфаундленду. Англійці захопили Порт-Ройял у Акадії, але їм не вдалось узяти Квебек. Французи під командуванням графа де Фронтенака успішно діяли у битві під Скенектаді поблизу Нью-Йорка, проте не змогли заволодіти Бостоном. Війна завершилась Рейсвейкською мирною угодою (вересень 1697), за яким Франція була змушена відмовитись від більшої частини територій, захоплених нею у країнах Західної Європи.

На початку XVIII сторіччя відбулася війна за іспанську спадщину(1701–1714) між Великою Британією, Австрією, Нідерландами, Португалією та Данією проти Франції, Іспанії та Баварії. Конфлікт розпочався у 1701 році після смерті іспанського імператора Карла ІІ, який заповів трон Філіпу Анжуйському — внукові французького короля Людовіка XIV. Це викликало незадоволення імператора Священної Римської імперії Леопольда І, який спробував захистити свої права на володіння іспанських Габсбургів. таким чином, на початках це був конфлікт винятково Франції та Священної Римської імперії. Проте ситуація кардинально змінилась, коли Людовік XIV почав активно розширювати свої володіння стаючи на перешкоді реалізації інтересів Англії та Голландської Республіки. Тож, Англія, Республіка Об'єднаних провінцій та ще ряд європейських держав об'єднуються у антифранцузький блок, метою якого було недопустити посилення Франції. Війна охопила не лише терени Європи, а й Північної Америки, де дістала назву «війни королеви Марії», де англійська корона намагалась витіснити французів з їх колоніальних володінь.

Війна тривала більше десятиліття, у ній проявились таланти таких відомих полководців, як герцог де Віллар та герцог Бервік (Франція), герцог Мальборо (Англія) та принц Євгеній Савойський (Австрія). Війна завершилась підписанням Утрехтського (1713) та Раштадського (1714) мирних договорів. У результаті Філіп отримав право успадкувати іспанський престол під іменем Філіпа V, проте позбавився права спадкувати французький престол, що розірвало династичний союз корон Франції та Іспанії. Австрійці отримали більшість іспанських володінь у Італії та Нідерландах, проте Іспанія зберегла за собою свої заморські володіння. В результаті гегемонії Франції у Європі було покладено кінець, а ідея балансу сил, що знайшла відображення в Утрехтському договорі, стала частиною міжнародного порядку.

Людовик XV[]

Після смерті прадіда, Людовика XIV, 1 вересня 1715, Людовик вступив на престол у віці 5 років під опікою регента Філіпа Орлеанського, племінника покійного короля. Зовнішня політика останнього представляла реакцію проти напрямку та політики Людовіка XIV: укладено було союз з Англією, почата війна з Іспанією. Внутрішнє управління ознаменувалося фінансовими негараздами та введенням системи Джона Ло, яка потягнула за собою сильну економічну кризу. Тим часом молодий король виховувався під керівництвом єпископа Флері, який піклувався лише про релігійний бік освіти підопічного, та маршала Вільруа, який намагався прив'язати до себе учня, потураючи всім його примхам. У 1723 році Людовик був оголошений повнолітнім, але влада продовжувала залишатися у руках Філіпа Орлеанського, а по смерті останнього перейшла до герцога Бурбона. Зважаючи на слабке здоров'я Людовика та побоювання, щоб у разі бездітної його смерті, його дядько, іспанський король Філіп V не виявив претензії на французький престол, герцог Бурбон поспішив одружити короля на Марії Лещинській, доньці екс-короля Польщі Станіслава.

У 1726 році король оголосив, що він бере кермо влади до своїх рук, але насправді влада перейшла до кардинала Флері, який керував країною до своєї смерті у 1743 році, намагаючись заглушити у Людовіку всяке бажання займатися політикою.

Правління Флері, який служив знаряддям у руках духовенства, можна охарактеризувати так: усередині країни — відсутність будь-яких нововведень та реформ, звільнення духовенства від сплати повинностей та податків, переслідування протестантів, спроби впорядкувати фінанси та внести велику економію у витратах та неможливість досягти цього зважаючи на повне невігластва міністра у економічних та фінансових питаннях; поза країною — ретельне усунення всього, що могло б повести до кривавих зіткнень, і, попри це, ведення двох руйнівних воєн, за польську спадщину та за австрійську. Перша приєднала до володінь Франції Лотарингію, на престол якої був зведений тесть короля Станіслав Лещинський. Друга, розпочавшись у 1741 у при сприятливих умовах, велася зі змінним успіхом до 1748 року та закінчилася Аахенським миром, за яким Франція змушена була поступитися супротивнику всіма своїми завоюваннями у Нідерландах, натомість поступилася Філіпу Іспанському Пармою та П'яченцою. У війні за австрійську спадщину Людовик брав участь певний час особисто, але у Меці небезпечно захворів. Франція, сильно стривожена його хворобою, радісно вітала його одужання та проголосила його, як Людовик Улюблений.

Кардинал Флері помер на початку війни, і король, знову заявивши про свій намір самостійно керувати державою, нікого не призначив першим міністром. Зважаючи на нездатність Людовика займатися справами, це призвело до повної анархії: кожен з міністрів управляв своїм міністерством незалежно від товаришів та давав господарю найбільш суперечливі рішення. Сам король вів життя деспота, спочатку підкоряючись різним коханкам, а з 1745 року потрапив цілком під вплив маркізи де Помпадур. Більшість паризького населення вороже ставилося до короля.

У 1757 році Робер-Франсу Дам'єн скоїв замах на життя Людовіка. Тяжкий стан країни навів генерального контролера Машо на думку про реформу у фінансовій системі: він запропонував ввести прибутковий податок на всі стани держави, у тому числі й на духовенство, та ускладнити право духовенства купувати нерухоме майно з огляду на те, що володіння церкви звільнялися від сплати всякого роду повинностей. Духовенство повстало одностайно на захист своїх споконвічних прав та намагалося влаштувати диверсію — порушити фанатизм населення переслідуваннями протестантів. Зрештою, проект Машо залишився без виконання.

У 1756 році спалахнула Семирічна війна, у якій Людовік став на бік Австрії, традиційної супротивниці Франції, та, незважаючи на локальні перемоги маршала Рішельє, після цілого ряду поразок, змушений був укласти у 1763 році Паризький мир, що позбавив Францію багатьох її колоній (серед них — Індія та Канада) на користь Англії, яка зуміла скористатися невдачами своєї суперниці, щоб знищити її морське значення та зруйнувати її флот. Франція опустилася до рівня третьорядної держави.

Помпадур, що змінювала на свій розсуд полководців та міністрів, поставила на чолі управління герцога Шуазеля, який умів їй догоджати. Він влаштував сімейний договір між усіма государями Бурбонського дому та переконав короля видати указ про вигнання єзуїтів. Фінансове становище країни було жахливе, дефіцит величезний. Для його покриття були потрібні нові податки, але паризький парламент у 1763 році відмовився їх зареєструвати. Король примусив парламент до цього за допомогою lit de justice (верховенство королівського суду над будь-яким іншим — принцип, згідно з яким, якщо парламент приймає рішення іменем короля, то в присутності самого короля, парламент не має права що-небудь робити. Згідно з приказкою: «Коли король приходить, судді замовкають»). Провінційні парламенти пішли за прикладом паризького: Людовик влаштували другий lit de justice (1766) та оголосив парламенти простими судовими установами, які повинні вважати за честь коритися королю. Парламенти, проте, продовжували чинити опір.

Нова коханка короля, Дюбаррі, заступаючи на місце Помпадур після смерті останньої у 1764 році, провела на місце герцога Шуазеля, який захищав парламенти, д'Егільона, їх лютого супротивника. У ніч з 19 на 20 січня 1771 року, до всіх членів парламенту були послані солдати з вимогою відповісти негайно (так чи ні) на питання: чи бажають вони коритися наказам короля. Більшість відповіло негативно, другого дня їм було оголошено, що король позбавляє їх посад та виганяє, попри те, що їхні посади були ними куплені, а самі вони вважалися незамінними. Замість парламентів були встановлені нові судові установи, але адвокати відмовилися захищати перед ними справи, а народ з глибоким обуренням поставився до насильницьких дій уряду.

Людовик не звертав уваги на народне невдоволення: ізолювавшись у своєму Оленячому парку, він займався виключно своїми інтересами та полюванням, а коли йому вказували на небезпеку, що загрожувала престолу, та на лиха народу, він відповідав: «Монархія протримається ще, поки ми живі», «après nous le déluge» («після нас хоч потоп»). Король помер від віспи, заразившись нею від молодої дівчини, надісланої йому Дюбаррі.

Людовик XVI[]

З 8 дітей дофіна Франції Людовика-Фердинанда був 3-ю дитиною та онуком короля Людовика XV та його другої дружині Марії Жозефи Саксонської.20 грудня 1765 року - його батько помер від туберкульозу, і 11-річний Людовик-Огюст став дофіном Франції та новим наступником престолу.

16 травня 1770 року - за клопотанням Людовика XV, був укладений шлюб дофіна Людовика з австрійською принцесою Марією Антонією Габсбург-Лотрінген, згодом відомою у Франції під ім'ям Марія Антуанетта. 14-річна дівчина була наймолодшою дочкою Франца І та австрійської імператриці Марії-Терезії. На один рік старший від неї Людовик-Огюст був дуже сором'язливим та неготовим до сімейного життя: протягом декількох років майбутній король так і не зміг вступити у шлюбні зносини зі своєю дружиною, що викликало занепокоєння у монарших дворах Франції і Австрії, бо відстутність статевих стосунків у подружжі ставило під сумнів легітимність шлюбу між представниками австрійської та французької монархій. Лише 1778 року у королівського подружжя Франції народилася перша дитина з чотирьох.

10 травня 1774 року — Людовик Огюст став королем Франції під ім'ям Людовик XVI. На той час юнакові було лише 19 років і він був неготовий до нових обов'язків, був нерішучим та непослідовним, перебував під впливом своєї дружини, Марії-Антуанетти.

Зразу після сходження на престол молодий король відправив у відставку деяких міністрів попереднього уряду, але залишив на керівних посадах кількох досвідчених міністрів, зокрема канцлера Жана-Фредеріка Морепа, який почав впроваджувати реформи, скорочував придворні витрати, скасовував феодальні права. Також у серпні 1774 р. міністром фінансів був призначений Анн-Робер Тюрго, який почав реформи у фінансовій сфері, що перебувала в найгіршому стані — були скасоване внутрішнє мито, монополія ремісничих цехів, запроваджена свобода хлібної торгівлі, деякі податки були поширені також й на представників вищих станів королівства. 12 листопада 1774 року були відновлені представницькі установи держави — парламенти.

Впроваджені реформи викликали незадоволення серед різних верств населення, духовенство та дворянство чинили тиск на молодого та непослідовного монарха. Хвилі невдоволення викликані лібералізацією цін на хліб призвели до відставки міністра Тюрго та відміни деяких реформ. На посаду міністра фінансів був призначений один із критиків Тюрго — Жак Неккер. На відміну від попередника, він не впроваджував реформ, а намагався лавірувати між інтересами різних верств та станів, зокрема брав великі позики, які між іншим йшли на підтримку Американської революції. Погіршення фінансового стану держави призвело до консолідації у парламентах передставників «першого» та «другого станів» (духовенство і шляхта), які посилили тиск на короля та змусили його звільнити міністра. Новий міністр Шарль Калонн запропонував досить амбітну фінансову реформу, але розчаровані та налаштовані вороже представники вищих станів відхилили всі її спроби.

Поступово через неможливість контролювати ситуацію Людовик XVI був вимушений скликати Генеральні штати, які замість пошуку шляхів виходу з фінансової кризи призвели до консолідації опозиції та стали першим кроком до революції. Коли король втратив контроль над парламентом, представники "третього стану" у червні 1789 року створили Національну Асамблею. Подальша нерішучість короля та погіршення ситуації призвели до формування 9 липня 1789 Національних установчих зборів, які перебрали на себе більшість повноважень короля та перетворили країну на конституційну монархію. Кульмінацією революції та рішучим кроком у позбавленні короля влади став штурм Бастилії 17 липня 1789 року.

Французька революція[]

14 липня 1790 року, через рік після взяття Бастилії на Марсовому полі проходило свято Федерації. На церемонії поряд із королем та королевою був присутній маркіз де Лафаєт. Це був момент національної єдності — під оплески натовпу король присягнув на вірність Конституції. У стороннього спостерігача могло скластися враження, що Людовик XVI прийняв зміни, що сталися після революції 1789 року. Але насправді цього не було — Людовик маневрував між різними течіями, намагаючись зберегти свою незалежність та відвоювати втрачену владу. Більш того, король був щирим католиком та прийняв бік Папи та тих священиків, які уникали присяги.

20-21 червня 1791 року король спробував утекти, що засвідчило його ворожість реформам 1789-го. Найрадикальніші паризькі патріоти побачили в цьому свідчення зради й організували петицію, яку хотіли передати на Марсових полях, та у якій вимагали публічного зречення. Такі депутати, як Байї та Лафаєт підтримували конституційну монархію, висунули ідею викрадення короля. Вони заборонили маніфестацію й оголосили військовий стан. Попри це, 17 липня 1791 року маніфестація відбулася. Лафаєт не зміг стримати своїх людей, які послухалися Байї. Байї наказав стріляти — відбувся розстріл неозброєного натовпу, при якому загинуло чимало жінок та дітей. Розстріл на Марсових полях означав розрив між поміркованими патріотами й парижанами, яких представляли поряд з іншими Дантон, Робесп'єр та Марат. Дехто, наприклад Кондорсе, почали навіть вимагати встановлення республіки. Байї, Лафаєт та більшість депутатів покинули клуб Якобінців та заснували клуб Фельянів, чим викликали народне невдоволення. Для них революція закінчилася, й основним завданням стало стабілізувати режим і підтримувати конституційну монархію.

В очах частини громадян король втратив будь-яку повагу. Численні революційні газети малювали на нього карикатури, де він зображався свинею, й друкували про нього та королеву брудні анекдоти. Роялістські газети відверто закликали до опору. Прискорилася еміграція. Контрреволюціонери та якобінці організовували в масштабі всієї країни свої мережі впливу й агітації.

Людовик XVI прийняв вересневу Конституцію неохоче. Виконавча влада цілком належала королю. Він не відповідав перед законодавчою Асамблеєю, яка не могла проти нього нічого вдіяти. Впродовж чотирьох років король зберігав право вето щодо будь-якого закону, а також за ним зберігалося право призначення двох міністрів. Законодавча влада обмежувалося єдиною асамблеєю з 745 депутатів, які обиралися двоступеневими виборами із встановленим цензом. Із 24 мільйонів жителів Франції право голосу мали тільки 4 мільйони «активних громадян». Не було жодних механізмів розв'язання конфліктів між двома гілками влади. За пропозицією Робесп'єра жоден із депутатів установчих зборів не міг виставити свою кандидатуру на виборах до нової асамблеї, яка повинна була засідати з 1 жовтня 1791 року. Таким чином у законодавчій асамблеї зібралися люди нові, недосвідчені, багаті й здебільшого молоді.

Емігранти, згуртувавшись у Кобленці навколо графа д'Артуа, підтримували неспокій на кордонах та чинили тиск на чужоземних монархів, вимагаючи від них втручання в хід подій. Щоб вдовольнити їхні вимоги пруський король та австрійський імператор 27 серпня 1791 року зробили спільну Пільніцьку декларацію, у якій виголошували своє занепокоєння. Революційні маси розцінили цю декларацію як загрозу. Законодавчі збори наприкінці 1791 року проголосували за прийняття значної кількості декретів, які призвели до ще більшого загострення ситуації. 9 листопада 1791 року вони зобов'язали усіх емігрантів впродовж 2 місяців повернутися до Франції під загрозою конфіскації всього майна. Останній декрет вимагав від іноземних монархів вигнання емігрантів з відповідних країн. Король згодився підписати цей декрет, оскільки вважав, що може розпочатися війна.

Міжнародна ситуація погіршилася після анексії за вимогою жителів графства Венессен, яке належало понтифіку, й справою альзаських принців, німецьких феодалів, які вважали, що на них не поширюються закони про скасування феодальних прав. Фельяни та король, знаючи про дезорганізацію армії, сподівалися на швидку поразку й на вигнання революціонерів без допомоги емігрантів. Якобінці бажали за допомогою війни експортувати революцію до Європи. Робесп'єр був одним з небагатьох, хто виступав проти війни.

На пропозицію Людовика XVI 20 квітня 1792 року Франція оголосила війну королю Угорщини й Богемії, тобто австрійському імператору. Жирондисти проголосили війну народів проти королів, хрестовий похід за свободу. Через кілька тижнів Прусія вступила у війну на боці Австрії. Французька армія, повністю дезорганізована внаслідок еміграції частини офіцерів-дворян, не мала змоги опиратися могутнім пруським військам. Кордони держави опинилися під загрозою. На думку патріотів це було наслідком змови аристократії, королівського двору й священиків-відмовників з метою зупинити революцію. Законодавчі збори проголосували за три закони, які дозволяли депортацію священиків-відмовників, розпуск особистої гвардії короля й організацію табору національної федеративної гвардії для захисту Парижа. Людовик XVI наклав вето на декрети про відмовників і про федеративну гвардію. Ця ситуація спровокувала новий вибух революційного обурення, і 20 червня натовп заповнив Тюїльрі. Проте король тримався добре. Він згодився на приниження й одягнув фрігійський ковпак перед санкюлотами, але не поступився. Законодавчі збори відмінили королівське вето й 11 липня 1792 року проголосили лозунг «батьківщина в небезпеці», закликаючи добровольців на оборону столиці.

25 липня пруська армія повідомила уряд, що у разі нових загроз життю короля Париж буде знищено. Коли про цей документ, відомий під назвою Брунсвікського маніфесту, стало відомо паризьким революціонерам, вони увірвалися до Асамблеї з вимогою повалення Людовика XVI. Асамблея відмовилася. В результаті в ніч з 9-го на 10 серпня виникла нова повстанська адміністрація на чолі з Петьйоном і Дантоном. На світанку повсталі зібралися перед Тюїльрі та вдерлися до палацу. Охорона із швейцарської гвардії полягла на місці, загинуло також чимало нападників. Король із родиною звернулися за допомогою до Законодавчих зборів, але ті відвернулися від них і призупинили повноваження короля. Таким чином була порушена вереснева конституція 1791-го року, яка вимагала для зміни форми правління скликання народного зібрання через всенародні вибори. Увечері 10 серпня Законодавчі збори, оголосили про утворення тимчасової виконавчої ради із шести членів, серед яких були Дантон у якості міністра юстиції та Ґаспар Монж у якості морського міністра.

Ворожі війська нестримно насувалися на Париж, змушуючи одну за іншою здаватися французькі фортеці. Народ звинувачував у всьому внутрішніх ворогів. Між 2-им і 6-им вересня 1792 року розпочалася вереснева різанина — вбивства священиків-відмовників, запідозрених у контрреволюційній діяльності, й правопорушників у в'язницях Парижа. Убивства тривали багато днів поспіль, а влада й адміністрація не відважувалися втрутитися. Депутати не виступали з осудом ще багато місяців.

20 вересня у битві під Вальмі французька армія несподівано здобула перемогу над прусаками. Прусська й австрійська армії вийши із Франції, оскільки були більше стурбовані подіями у Польщі. 6 листопада 1792 року генерал Дюмур'є отримав перемогу у битві під Жамапі. Французькі війська захопили частину Нідерландів, яка належала Австрії. На сході армія генерала Кюстіна захопила лівий берег Рейну. Захоплена також Савоя (Монтеск'ю) й графство Ніцца (Ансельмом). Усюди французи розповсюджують революційні ідеї, але водночас стверджують, що Рейн є природнім кордоном Франції зі сходу й з півночі.

21 вересня 1792 року вперше зібралося засідання Зібрання. Тимчасово воно взяло на себе як законодавчі так і виконавчі функції. Зібрання вирішило відмінити монархію. Це рішення Національне зібрання проголосило 21 вересня 1792 року. Для революціонерів настала нова ера.

Після відкриття в Тюїльрі «залізної шафи» 20 листопада 1792 року, суд над королем став неминучим. Документи, знайдені в таємній шафі могли беззаперечно довести королівську зраду. Процес розпочався 10 грудня. Після дебатів короля визнали винним більшістю у 693 голоси проти 28. Його присудили до страти більшістю в 366 голосів проти 334. Короля стратили на гільйотині 21 січня 1793 року на площі Революції.

Страта Людовіка XVI послугувала приводом розширення антифранцузької коаліції, до якої увійшли й Англія та Іспанія. Невдачі на зовнішньому фронті, поглиблення економічної скрути всередині країни, зростання податків все це похитнуло позиції жирондистів. У країні посилилися заворушення, почалися погроми, вбивства, а 31 травня - 2 червня 1793 р. відбулося народне повстання.

Влада перейшла до рук радикально налаштованих верств буржуазії, яка спиралася на основну частина міського населення і селянство. Для порятунку революції якобінці вважали за необхідне введення надзвичайного режиму - у країні оформилася якобінська диктатура.

У червні 1793 р. Конвент прийняв нову конституцію, відповідно до якої Франція оголошувалась єдиною та неподільною Республікою; закріплювалися верховенство народу, рівність людей у правах, широкі демократичні свободи. Скасовувався майновий ценз при участі у виборах до державних органів; усі чоловіки, які досягли 21 року, отримали виборчі права. Засуджувалися завойовницькі війни. Ця конституція була найдемократичнішою з усіх французьких конституцій, однак її введення було відстрочено через надзвичайний стан у країні.

Республіці вдалося створити не лише численну, але й добре озброєну армію. До початку 1794 війна було перенесено на територію ворога. Коли на фронтах була здобута перемога й придушені заколоти, небезпека реставрації монархії зменшилася, почався відкат революційного руху. Якобінська диктатура все більше втрачала народну підтримку. 9 термідора (27 липня) 1794 змовникам Ж. Фуше , Ж.Л. Тальену, П. Баррасу вдалося зробити переворот, заарештувати Робеспєра, скинути революційний уряд. Змовники, що отримали назву термідоріанців, використовували тепер терор на свій розсуд. Вони звільнили з увязнення своїх прихильників та посадили до вязниці прихильників Робеспєра. Паризька комуна була скасована.

У 1795 р. була прийнята нова конституція, за якою влада перейшла до Директорії та двом радам - Раді п'ятисот та Раді старійшин. Завдяки зусиллям уряду громадського порятунку французькі війська перейшли до наступу. На весні 1796 року Франція розпочала великомасштабний наступ через усю Німеччину, щоб вимусити Австрію до укладення миру. Але саме італійська армія під командуванням молодого генерала Наполеона Бонапарта приносила одну несподівану перемогу за іншою й змусила Австрію підписати мирний договір де Кампо Форміо 17 квітня 1797 року. Між 1797 та 1799 роками майже вся Італія перетворилася у республіку-сестру із інституціями за французьким зразком. Перемоги полегшили фінансові проблеми Директорії, але робили її дедалі залежнішою від армії. Бонапарт став суддею у вирішенні внутрішніх проблем. Єгипетський похід мав на меті відрізати шлях до Індії Сполученому Королівству, але Директорія також не заперечувала від того, щоб віддалити від себе незручну підтримку корсіканця, який не приховував свого бажання влади.

Правління Директорії завершилося державним переворотом 18 брюмера восьмого року (9 листопада 1798). Директорію замінив інститут Консульства. Це був авторитарний режим під управлінням трьох консулів, перший серед яких мав усю повноту влади. Франція вступила до нового історичного періоду, у якому її доля буде у руках імператора.

Нації (Козаки 1 і аддони)
Козаки: Європейські війни
АвстріяАлжирАнгліяФранціяПруссіяНідерландиПьємонтПольщаРосіяПортугаліяСаксоніяІспаніяШвеціяТуреччинаУкраїнаВенеція
Козаки: Останній довід королів
БаваріяДанія
Козаки: Знову війна
УгорщинаШвейцарія
Advertisement