Козаки Вікі
Register
Advertisement

Туреччина — нація, доступна для гри у Козаки: Європейські війни, Козаки: Останній довід королів та Козаки: Знову війна.

Прапор Туреччини (Козаки 1)

Прапор Туреччини

Герб Османської імперії (Козаки 1)

Герб Османської імперії

Загальні дані[]

Не має переходу у XVIIІ ст. Туреччина — ідеальна країна для ранньої атаки. Доки супротивник ще не розвинений, ця країна може атакувати його групою дешевих піхотинців чи пікінерів, підірвавши економіку. А орди татар під прикриттям піхоти можуть спалити всі важливі будівлі, навіть якщо ворог таки зібрав сильну армію. На морі Туреччина теж має невелику перевагу: шебеки, на відміну від фрегатів, не потребують золота на утримання, що дозволяє використовувати їх більше. А от у XVIII ст. Туреччина нічим похвалитись не може, бо не має переходу у нього, і стає досить вразливою.

Юніти[]

Туреччина має дещо інші стандартні юніти, ніж європейські країни. Також є і кілька унікальних.

Юніти Туреччини
Піхота СелянинЛегкий піхотинецьТурецький пікінерЯничарБарабанщикМуллаОфіцер
Кавалерія СипахТатаринБедуїн
Артилерія ГарматаГаубицяМортира
Флот ЧовенЯхтаТранспортникГалераШебекаЛінкор

Будівлі[]

Дописати.

Історичний погляд[]

Осма́нська імпе́рія — ісламська монархічна держава турецької династії Османів. Існувала у 1299–1923 роках. Заснована султаном Османом І на території Малої Азії. У ранньому новому часі вважалася наддержавою у Європі та Середземномор'ї. Знищила Візантійську імперію, захопивши її столицю Константинополь, перейменований на Стамбул (1453). У часи найбільшого розквіту в XVI — XVII століттях займала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Мала численних васалів — Валахію, Молдову, Рагузу, Крим, Мекку, Трансильванію, Грузію та інших. Очолювалася султанами, що також носили титули падишаха, халіфа й імператора Риму. Керувалася міцним центральним урядом (Осяйною Портою) та багатонаціональною бюрократією на місцях. Столиця розташовувался у містах Сегют (1299–1326), Бурса (1326–1365), Едірне (1365–1453) й Стамбул (1453–1922).

У XVI—XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої становили артилерія та яничарська піхота.

Постання (1299—1453)[]

Осман І (1258—1326), засновник Османської імперії, прибув до Анатолії з Мерва (Туркменістан) із 400 вершниками для допомоги Румелійським туркам-сельджукам у боротьбі з Візантією. Після занепаду Румелійського султанату в XIV столітті Анатолія опинилася розділеною на самостійні турецькі князівства (бейства), одне з яких очолив Осман І. Його князівство отримало назву Османського від його імені, а піддані стали називатися османцями. В ході завоювань Осман І, що прийняв титул султана, розширив межі свої володінь до кордону з Візантією.

Після смерті засновника, Османи збагатилися землями у Східному Середземномор'ї та Балканах. 1324 року син Османа І, султан Орхан, захопив Бурсу, візантійський форпост у півінічно-західній Анатолії, й переніс туди столицю своєї держави. 1387 року турки здобули місто Фессалоніки, яке утримували венеціанці. Перемога Османів у битві під Косово 1389 року поклала край сербській гегемонії на Балканах й відкрила шлях турецькій експансії в Європу. Останній великий хрестовий похід намагався спинити османський натиск, але був розгромлений у битві при Нікополі 1396 року.

Внаслідок виходу Османів на Балкани першочерговою задачею стало завоювання візантійської столиці — Константинополя. Турки поставили під свій контроль майже всі землі довкола неї, але були змушені відкласти штурм через напад Тімура на східну Анатолію. 1402 року тімурські війська розбили Османів у битві під Анкарою й полонили султана Баязіда І. Це спричинило смуту в Османській державі 1402—1413 років, в ході якої султанські сини вели війну за батькову спадщину. Міжусобиці завершилася перемогою Мехмеда І, який став новим султаном й повернув собі Анатолію.

У 1430—1440 роках султан Мурад ІІ відновив османську владу над балканськими територіями (Фессалоніками, Македонією і Косово), що відкололися під час смути. 1444 року він розбив угорсько-польсько-валаські війська хрестоносців в битві під Варною, що намагалися здобути місто. 1448 року султан знову завдав поразки угорсько-валаським силам в другій битві під Косово.

Син Мурада ІІ, Мехмед ІІ Завойовник, реформував Османську державу і військо. 29 травня 1453 року він захопив візантійський Константинополь, що став новою столицею Османів під турецькою назвою Стамбул. Султан прийняв титул падишаха та імператора Риму. Він дарував Константинопольському патріархату право самоврядування в обмін на визання османської влади. Візантійські еліта та населення, що не втекли за кордон, прийняло мусульманське панування, вважаючи його кращим за венеціанське. Останнім центром спротиву Османам на Балканах лишалася Албанія, що заважала туркам втогнутися в Італію. 1478 року васалом імперії стало Кримське ханство, активний учасних усіх подальших турецьких завоювань в Європі.

Експансія (1453—1566)[]

Узяття Константинополя зробило османську державу могутньою державою, здатною виставити армію в 250 000 осіб, зберігаючи в той же час сильні гарнізони в різних місцях великої території.

У 1459 р. була завойована вся Сербія (окрім Бєлграда, узятого в 1521 р.) і перетворена в Османський пашалик. У 1460 р. завойовано Афінське герцогство і услід за ним майже вся Греція, за винятком деяких приморських міст, що залишилися під владою Венеції. У 1462 р. завойовані острів Лесбос і Валахія, в 1463 р. — Боснія. Завоювання Греції привело турків до зіткнення з Венецією, що вступила в коаліцію з Неаполем, папою і Караманом (самостійним мусульманським ханством в Малій Азії, в якому панував хан Узун Хасан).

Війна тривала 16 років в Морії, на Архіпелазі і в Малій Азії одночасно (1463—79) і закінчилася перемогою Османської держави. Венеція за Константинопольським миром 1479 р. поступилася османам декількома містами в Морії, островом Лемнос і іншими острови Архіпелагу (Негропонт був захоплені турками ще в 1470 р.); Караманське ханство визнало владу султана. Після смерті Скандербега (1467) турки захопили Албанію, потім Герцеговину. У 1475 р. вони вели війну з кримським ханом Менґлі Ґераєм і примусили його визнати себе залежним від султана. Перемога ця мала для турків велике військове значення, оскільки кримські татари доставляли їм допоміжне військо, інколи в 100 тис. осіб; але згодом вона стала фатальною для турків, оскільки зіштовхнула їх з Московським князівством і Річчю Посполитою. У 1476 р. османи спустошили Молдавію і поставили її у васальну залежність.

Султан Селім І (1512—1520) розширив володіння імперії на схід і південь, завдавши поразки перським військам Сефевідів у битві під Чалдірані 1514 року. Він також знищив Каїрський мамлюцький султанат, захопив Єгипет, Алжир, Лівію й Хіджаз, вийшов на береги Червоного моря. Внаслідок цього імперія перетоворилася на провідну країну ісламського світу, й стала конкурувати з іспанцями і португальцями в Середземномор'ї.

Наступний султан Сулейман І Пишний (1520—1566) захопив сербський Белград в 1521 році, а також південні й центральні угорські землі. Перемога турецьких військ під Могачем 1526 року встановила османський контроль над Угорщиною та частиною центральноєвропейських країн. Хоча в 1529 і 1532 роках султан не зміг здобути австрійський Відень, сусідні князівства Трансильванії, Валахії і Молдова стали васальними державами Османів. 1535 року Сулейман здобув перський Багдад, отримавши контроль над Месопотамією та вихід до Перської затоки. 1555 року держави Османів і Сефевідів поділили Кавказ, внаслідок чого Західна Вірменія та Грузія опинилися під турецьким верховенством, а Дагестан, Східна Вірменія та Азербайджан — під перським. Союзником Сулеймана в Європі була Франція, що разом протистояла Габсбургам. Вони разом захопили Ніццу, Естергом (1543) і Корсику (1553). 1559 року султанські війска підкорили африканський Адал й почали експансію в районі Сомалі та Африканського Рогу. Це посилило присутність Османів в Індійському океані, де їхніми ворогами стали португальці та аджуранці.

Стагнація (1566—1700)[]

За правління Селіма ІІ (1566—1574) турки не змогли здобути Мальту (1565) й зазнали великої поразки від італійсько-іспанського флоту у морській битві під Лепанто (1571). Ці події знищили міф про непереможність Османів. Імперія втратила домінування в Середземномор'ї й зайнялася посиленням впливу в Північній Африці. За наступних султанів Мурада ІІІ (1574—1595), Мехмеда ІІІ (1595—1603) й Ахмеда І (1603—1617) тривала неуспішна Довга турецька війна (1593–1606) проти Габсбурзької Австрії. Внаслідок безперевних воєн порушилася система набору військ, що спричинило падіння дисципліни. Демобілізація спричинила повстання курдських джелалі 1595–1610 років, яке охопило усю Анатолію. У 1603—1618 роках імперія вела війну з персами, що закінчилася втратою Кавказу. Незважаючи на воєнні невдачі та економічно-соціальні проблеми (нестача землі для 30 млн населення в 1600 році) держава Османів залишалася могутньою.

Султани Мустафа I (1617—1618) та Осман II (1618—1622) загинули в результаті військових і двірцевих заколотів. Їхій наступник Мурад IV (1623—1640) спробував відновити силу ценрального уряду. 1639 року він повернув захоплений персами Ірак та частину Кавказу, а також придушив повстання друзів (1623—1637). Проте вже за правління Ібрагіма І (1640—1648) державними справами став завідувати султанський гарем, який руками яничар погубив самого султана. Протягом так званого «Жіночого султанату» (1648—1656) матері молодих слутанів керували державою від їхнього імені й довели країну до політично-фінансовї кризи. В епоху Кепрюлю (1656—1703) фактичне керування імперією перейшло до рук великих візирів з албанського роду Кепрюлю. Їм вдалося відновити імперський контроль над Трансильванією, захопити Крит (1669), а також здобути польські володіння в Південній Україні — Буковину і Поділля (1676). Однак нова Велика турецька війна 1683—1699 років поклала кінець планам візирів повернути османську велич: австрійсько-польські війська розбили турецьку армію під Віднем (1683) та в ряді інших боїв, а московити з потугами здобули фортецю Азов (1696). Султан Мустафа II (1695—1703) намагався повернути втрачене, але був розбитий авсрійцями під Зентою (1697). Внаслідок поразки Османи поступилися своїми завоюваннями в Угорщині, Хорватії, Сербії, Валахії, Україні та Приазов'ї на користь Австрії та Московії.

Занепад (1700—1828)[]

Після невдалої Великої турецької війни імперія вступила у добу занепаду. Наступальна політика й намагання повернути вплив в Європі змінилися обороною земель і спробами зберегти статус-кво.

За правління султана Ахмеда ІІІ (1703—1730) Османи вступили у Велику Північну війну проти Московії. 1711 року вони розбили московитів й повернули собі Азов. Проте під час нового конфлікту з Австрією в 1716–1718 роках втратили Банат, Сербію й Олтенію. У наступній війні 1735–1739 років, що велася проти Російської та Австрійської імперій, султан повернув собі контроль над Сербією та Олтенією, але був змушений віддати Азов і Запоріжжя. 1768 року українські гайдамаки, за підтримки Росії, вдерлися до османського міста Балта й вирізали його населення. Це розв'язало нову російсько-османську війну 1768—1774 років, яка завершилася поразкою Османів. За умовами Кючюк-Кайнарджирського договору турецький уряд визнав незалежність Криму, а за Росією — статус патрона християн Валахії й Молдавії.

Поразки посилили бажання Османів оновити свою східну імперію, подібно до того, як це зробив з власною країною Петро І. За панування султанів Махмуда I (1730—1754), Мустафи ІІІ (1757—1774) і Абдул-Гаміда I (1774—1789) було розпочато військові, освітні й технологічні реформи. Турки налагодили виробництво західної артилерії та друк нерелігійної літератури. Проте перетворення зустріли сильний опір ісламського духовенства, яничар та консервативної частини суспільства. Так, султан Селім ІІІ (1789—1807), який намагався реформувати військо на західний взірець, загинув після повстання яничарів. Його наступник султан Махмуд ІІ (1808—1839) розгорнув криваві репресії проти опозиціонерів й 1826 року ліквідував яничарський корпус.

Сербська революція 1804–1815 років започаткувала епоху національного відродження на Балканах і так зване Східне питання. 1821 року спалахнула Грецька війна за незалежність, внаслідок якої постала незалежна грецька держава в 1829 році. Сербські та грецькі національні рухи підігріли сепаратизм в інших провінціях, спричинивши виступи валахів, молдаван, чорногорців, болгар. Через перманентість повстань й неефективність султанського уряду в їхній пацифікації європейці називали Османську імперію «хворою людиною Європи». У 1860—1870-х роках васальні держави турків в Сербії, Валахії, Молдавії та Чорногорії здобули незалежність.

Нації (Козаки 1 і аддони)
Козаки: Європейські війни
АвстріяАлжирАнгліяФранціяПруссіяНідерландиПьємонтПольщаРосіяПортугаліяСаксоніяІспаніяШвеціяТуреччинаУкраїнаВенеція
Козаки: Останній довід королів
БаваріяДанія
Козаки: Знову війна
УгорщинаШвейцарія
Advertisement