FANDOM


Голени́щев-Куту́зов Миха́йло Іларіо́нович (5 (16) вересня 1745-16 (28) квітня 1813) — російський полководець і дипломат, генерал-фельдмаршал і найсвітліший князь (з 1812). Герой Франко-російської війни 1812 р. Один із російських воєначальників для гри у "Козаки 2: Наполеонівські війни" та "Козаки 2: Битва за Європу" за яких може грати гравець.

Кутузов Михайло Іларіонович

Кутузов Михайло Іларіонович

У гріРедагувати

Народився в 1745 р.; належав до відомого роду Голеніщева-Кутузова. Навчався інженерній та артилерійській справі в Інженерному корпусі. У Ліфляндії, як командир невеликого загону, брав участь у боях з польськими конфедератами; перебуваючи на турецькому театрі на посаді обер-квартирмейстера, неодноразово відзначився на полі бою. У 1774 р. через важке поранення в боях за Крим втратив око. У званні генерал-майора командував корпусом; відзначився при облозі та штурмі Очакова, а потім при взятті Ізмаїла (зокрема, йшов на чолі однієї з штурмових колон). З 1793 р. перебував на посаді посла у Константинополі. Після повернення в різний час обіймав посади генерал-губернатора Казанського, Вятського, Литовського, військового губернатора Петербурга, головнокомандувача сухопутними військами, флотилією та фортецями у Фінляндії, головного директора Сухопутного шляхетного кадетського корпусу, інспектора військ. У 1805 р. очолив російську армію в Європі; після розгрому під Аустерліцем проводив з французами переговори про мир. У 1811 р, потрапивши в опалу, був відкликаний з Дунайської армії, якою на той момент командував. З початком Великої Вітчизняної війни обраний головою Московського та Петербурзького ополчень, потім призначений головнокомандувачем усіма російськими військами. За Бородіно був нагороджений чином генерал-фельдмаршала. На старості років став дуже обережним в діях, як головнокомандувач іноді поводився занадто пасивно. Слідуючи за своєю армією, яка переслідувала противника, помер в 1813 р. у Бунцлау.

Історичний поглядРедагувати

Єдиний син генерал-поручника сенатора Іларіона Матвійовича Голенищева-Кутузова (1717–1784) та його дружини Беклемішевої.

З семи років Михайло навчався вдома, у липні 1759 року вступив до Дворянської артилерійської та інженерної школи, де викладав його батько. Вже в грудні того ж року Кутузову дають чин кондуктора 1-го класу.

У лютому 1761 року Михайло закінчив школу та з чином інженер-прапорщика залишився при школі, як викладач математики. Через п'ять місяців став флігель-ад'ютантом равельського генерал-губернатора Гольштейн-Бекського. Здібно керуючи канцелярією Гольштейн-Бекського, зумів швидко заслужити чин капітана у 1762 р. В тому ж році призначений командиром роти Астраханського піхотного полку, яким на той час командував О. В. Суворов.

З 1770 р., у період вирішальних подій російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр.., Кутузов був направлений до 1-ї Дунайської армії П. Румянцева. На посаді стройового та штабного офіцера він взяв участь у битвах - під Рябою Могилою, Ларго та Кагулі; під Ларго командував батальйоном гренадерів, у Кагулі діяв у авангарді правого крила. За битви 1770-го року отримав звання майора. На посаді начальника штабу корпусу відзначився у бою під Попешті (1771 р.), нагороджений чином підполковника. У 1772 р. через прояви веселої вдачі (іноді наслідував ходу і мову начальників, включаючи командира) Кутузов був відправлений Румянцевим до 2-ї, Кримської армії В. Долгорукова. З цього часу Михайло Іларіонович різко змінився, навчившись повністю керувати своєю поведінкою і викладанням своїх думок. У 1774 р. у бою з кримчанами поблизу Алушти він з прапором у руці вів за собою солдатів у бій, під час переслідування противника був важко поранений: куля увійшла нижче лівої скроні та вийшла біля правого ока. Михайло Іларіонович був удостоєний ордена святого Георгія 4-го ступеня та відправлений Катериною II для лікування за кордон. Одужуючи, одночасно знайомився з досвідом військової справи у Австрії та Пруссії, мав бесіду з Фрідріхом II Великим.

У 1776 р., після повернення до Росії, Кутузов був посланий імператрицею до Криму допомагати Суворову, що забезпечував там порядок. Завоював його довіру виконанням відповідальних завдань; за поданням Суворова отримав чин полковника (1777 р.), а потім і бригадира (1782 р.). У 1784 р. за дорученням Г. Потьомкіна вів переговори з Крим-Гіреєм, останнім кримським ханом, переконав його у необхідності відректися від престолу і визнати права Росії на землі від Бугу до Кубані; за це нагороджений чином генерал-майора. З наступного року Михайло Іларіонович командував ним же сформованим Бузьким єгерським корпусом; керуючи його навчанням, розробив для єгерів нові тактичні прийоми і виклав їх у спеціальній інструкції. У 1787 р. удостоєний ордена святого Володимира 2-го ступеня.

На початку російсько-турецької війни 1787 - 1791 рр. Кутузов зі своїм корпусом охороняв південно-західні кордони Росії по річці Буг. У складі Катеринославської армії Потьомкіна він взяв участь у облозі Очакова (1788 р.). Тут, під час відбиття вилазки турків, був тяжко поранений вдруге (куля потрапила в щоку та вийшла в потилицю). Коли він видужав, лікар, який лікував його, зауважив:"Мабуть, провидіння оберігає цю людину для чогось незвичайного, тому що він зцілився від двох ран, з яких кожна була смертельна". Вже в наступному році, командуючи окремим корпусом, Кутузов успішно боровся під Аккерманом та Каушаном, брав участь у взятті Потьомкіним Бендер, отримав нові нагороди.

У листопаді 1790 Кутузов приєднався до військ Суворова, що взяли в облогу Ізмаїл. При штурмі цієї грізної фортеці він очолював 6-у колону. "Генерал Кутузов йшов у мене на лівому крилі, - говорив Суворов, - але був моєю правою рукою." В один з моментів, коли успіх штурму здавався сумнівним, гонець від Суворова повідомив Михайлу Іларіоновичу, що він призначається комендантом Ізмаїла. Зрозумівши, до чого його закликає командувач, Кутузов в числі перших увірвався до фортеці. За Ізмаїл він отримав чин генерал-поручика та нагороджений орденом святого Георгія 3-го ступеня.

Відбивши спроби турків повернути собі Ізмаїл, він у червні 1791 раптовим ударом розгромив 23-тисячне турецьке військо під Бабадагом. Діючи у складі армії М. Рєпніна, незабаром відзначився у битві під Мачіне, завдавши ворогові вирішального удару з флангу. Нагороджений орденом святого Георгія 2-го ступеня. Потім у третій раз був направлений до Польщі для дій проти повстанців.

У 1792 р. Катерина, довіряючи проникливому і гнучкому розуму Кутузова, направила його надзвичайним та повноважним послом до Туреччини. Там він заслужив велику довіру турецького двору та зміг вирішити на користь Росії низку важливих дипломатичних питань. У 1794 р. Михайло Іларіонович був призначений директором сухопутного кадетського корпусу, проявив себе мудрим наставником і вихователем, часто сам читав лекції з тактики та військової історії.

З 1795 р. Кутузов був командуючим і інспектором військ у Фінляндії. Правління (1796 - 1801 рр.) неспокійного та норовливого Павла I йому не зашкодило. При ньому він успішно впорався із двомісячною дипломатичною місією в Пруссії, виконував посаду литовського генерал-губернатора, від інфантерії отримав звання генерал, нагороджено орденом Святого Андрія Первозванного. При сходженні на престол Олександра I Кутузов отримав призначення на посаду петербурзького генерал-губернатора. Не знайшовши порозуміння з молодим імператором, він у 1802 р. пішов у відставку та виїхав у село. Проте його відпочинок виявився нетривалим: у серпні 1805 він був призначений головнокомандуючим російською армією, спрямованої на допомогу Австрії у війні з Наполеоном. Ледве вступивши в межі Австрії, армія Кутузова через капітуляції австрійців під Ульмом залишилася сам-на-сам з удвічі більшою французькою армією. З 13 жовтня по 10 листопада Кутузов зробив відомий відступальний марш-маневр від Браунау до Ольмюцу. Відбиваючи по шляху удари французів з флангів та прикриваючись ар'єргардами, де вдало діяли Багратіон та Милорадович, він вийшов із пастки і з'єднався з російським корпусом генерала Буксгофдена.й

Квапливість прибулого до військ Олександра I та австрійського імператора Франца I призвела до мало підготовленого наступу союзних армій і їх поразки під Аустерлінцем (20 листопада). У цій битві Кутузов лише формально виконував обов'язки головнокомандувача союзною армією, він був скутий присутністю двох імператорів і планом битви, складеним австрійським генералом Вейротером. Під Аустерліцем поруч з Кутузовим загинув чоловік його дочки Тізенгаузен, який кинувся з прапором вперед, сам Михайло Іларіонович отримав поранення. Засмучений поразкою, Олександр затаїв на нього образу. У 1806 р. війна в Європі спалахнула знову, але вона проходила вже без участі Кутузова, якого цар призначив в Києві генерал-губернатором.

У 1808 р. Михайло Іларіонович був направлений на російсько-турецьку війну командиром корпусу Молдавської армії. Офіцери та солдати любили його, але він відчував приниження свої гідності від дорученої йому посади і розбіжностю з малодосвідченим головнокомандуючим А. Прозоровським. У 1809 р. він покинув армію і отримав призначення у Вільно генерал-губернатором. У 1811 р., коли війна з Туреччиною зайшла в глухий кут, а наростаюча з боку Франції загроза віщувала біду, Кутузов знову отримав призначення у Молдавську армію, але вже в званні головнокомандувача. Незабаром він проявив своє полководницьке мистецтво в битві біля Рущуком, де під його керівництвом 15 тис. російських розгромили 60-тисячне турецьке військо. Усвідомивши, що переслідувати турків і битися з ними вздовж лінії Дунаю протяжністю понад 1000 верст не найкращий варіант, Кутузов обрав інший шлях досягнення військової перемоги. Він навмисно відвів свою армію назад, на лівий берег Дунаю, спонукав противника наступати, відриваючись від баз, домігся розчленування турецьких військ. Потім частиною сил захопив правий берег річки і відрізав 40-тисячну турецьку армію, замануту на лівий берег. Повністю блокувавши її і не маючи майже ніяких втрат, Кутузов змусив великого візира капітулювати.

Удостоєний за перемоги над турками титулів графа і світлого князя, полководець все ж таки не повернув собі повної довіри царя. Вітчизняна війна 1812 р. застала його в Петербурзі без діла. У той час, як російські армії на заході очолювали Барклай-де-Толлі і Багратіон, Кутузов був вибраний начальником петербурзького, а потім і московського ополчень. Лише після здачі французам Смоленська Олександр I був змушений піти назустріч вимогам громадськості і військ і призначити Михайла Іларіоновича головнокомандувачем над обома арміями, які до цього часу з'єдналися.

Схвально зустрітий по дорозі населенням, Кутузов 17 серпня прибув до військ. Не погодившись з пропозиціями відразу ж дати французам генеральну битву, він ще кілька днів вів армію назад і 22-го зупинився біля села Бородіно, де почалася підготовка до битви. На світанку 26-го серпня російська армія (155 тис. військо) зустрілася з армією Наполеона (близько 134 тис.). Побудувавши свої війська у глибокий бойовий порядок, Кутузов енергійним маневром сил та засобів відбивав всі спроби Наполеона досягти вирішальної переваги, сам успішно контратакував. Ціною величезних втрат французам вдалося потіснити росіян на лівому фланзі і в центрі, але, визнавши безплідність подальших зусиль. Наполеон до вечора відвів свої війська на вихідні позиції. Російська армія в цій битві втратила 44 тис. осіб, французька - близько 40.

Здійснюючи стратегічно виграшний план ведення війни, Кутузов 2 вересня залишив супротивнику Москву, але вже у цей час почалося поповнення російської армії резервами, розгорнулася партизанська боротьба в тилу ворога. Потай здійснивши маневр до села Тарутине, Кутузов закрив французам шлях на південь, де вони могли отримати продовольство і фураж. Усвідомивши критичну ситуацію, Наполеон послав до Кутузова ад'ютанта з пропозицією про мирні переговори, але той відповів, що війна тільки починається.

Покинувши 7 жовтня Москву, Наполеон вирушив до Малоярославця, де Кутузов перегородив йому дорогу та після кровопролитної битви змусив французів рухатися по розореній ними Смоленській дорозі. Розгорнувши контрнаступ, російська армія завдала по відступаючим французьким військам удари під Вязьмою, Ляхівом, Червоним. Голод та наступаючі холода посилювали деморалізацію французької армії, і після Березини її відступ перетворився на втечу. Наполеон втратив у Росії більше 500 тис. чоловік убитими, пораненими та полоненими, майже всю артилерію та кінноту. 21 грудня Кутузов в наказі по армії привітав війська з вигнанням ворога з меж Росії. За вміле керівництво російською армією в 1812 р. він був нагороджений чином генерал-фельдмаршала і титулом князя Смоленського. Він отримав у нагороду також орден святого Георгія 1-го ступеня, ставши першим повним кавалером російського Військового ордена.

Рішення Олександра I направити армію далі на захід Кутузов зустрів без особливого ентузіазму: його турбували майбутні людські втрати і можливе посилення європейських суперників Франції. З прибуттям царя до військ він поступово відійшов від головних справ у командуванні, здоров'я його слабшало, і 16-го квітня у м.Бунцлау він помер у віці 67 років. Тіло його було перевезено до Петербурга, де поховано в Казанському соборі при загальній печалі народу.

Історичні особистості із Козаки 2: Наполеонівські війни
Франція (іконка)
Франція
Наполеон БонапартНей МішельМюрат ІоахімМортьє Едуард-Адольф Казимир ЖозефМоран Шарль-Антуан Луї ОлександрДе Шампьон Етьєн Марі Антуан НансутіДе Фріан ЛуїДаву Луї Ніколя
Росія (іконка)
Росія
Олександр І, Олександр Павлович РомановКутузов Михайло ІлларіоновичАракчеєв Олексій АндрійовичБагратіон Петро ІвановичВасильчиков Ілларіон ВасильовичБарклай-Де-Толлі Михайло БогдановичУваров Федір ПетровичРаєвський Микола Миколайович
Британія (іконка)
Британія
Веллінгтон Артур Коллі ВеллсліПіт Вільям МолодшийБересфорд ВільямГрем ТомасЕльфінстоун Джордж КейтМур ДжонХоуп ДжонАберкромбі Ральф
Пруссія (іконка)
Пруссія
Фрідріх Вільгельм III ГогенцоллернФон Блюхер Гебхард ЛеберехтКарл II Вільгельм ФердінандФон Калкройт Фрідріх АдольфНейгардт Фон Гнейзенау Август-Вільгельм АнтонФон Бюлов Фрідріх ВільгельмКляйст Фрідріх-Генріх Фердінанд ЕмільФон Шарнхорст Герхард-Іоганн Давид
Австрія (іконка)
Австрія
Франц I ГабсбургКарл Людвіг Іоанн ГабсбургБельгард Генріх-Йосип ІоганнФон Кінмайєр МікаельМак КарлФон Нейпперг Адам АдальбертІєлачіч Де Бусцім ФранцФон Ліхтенштейн Іоанн-Йосип
Єгипет (іконка)
Єгипет
Мурад-БейІбрагім-БейАбу-Бакр-ПашаДжеззар-ПашаКараїм-ПашаАхмед-Паша
Історичні особистості із Козаки 2: Битва за Європу
Польща (іконка)
Польща
Карл КняжевичВінцент Корвін КрасинськийЮзеф-Антоній ПонятовськийЙосип Зайончек
Іспанія (іконка)
Іспанія
Франсіско Ксавьєр Кастаньос-і-АрагонесФрансіско БаллестеросМігуель Рікардо Де АлаваФрансіско Еспос-і-Міна
Союз Рейна (іконка)
Союз Рейна
Карл Фрідріх Вільгельм Фон ГерсдорфЕрнст IАдам Людвіг Фон ОхсВільгельм I Вюртембергський