FANDOM


Венеція — нація, доступна для гри у Козаки: Європейські війни, Козаки: Останній довід королів та Козаки: Знову війна.

Прапор Внеціанської республіки

Прапор Внеціанської республіки

Герб Внеціанської республіки

Герб Внеціанської республіки

Загальні даніРедагувати

Має перехід у XVIIІ ст.

ЮнітиРедагувати

Дописати.

БудівліРедагувати

Дописати.

Історичний поглядРедагувати

Венецій́ська респу́бліка (вен. (Serenìsima) Repùblica Vèneta or Repùblica de Venesia, італ. Serenissima Repubblica di Venezia), Республіка Святого Марка — з 751 по 1797 рік республіка у Європі із столицею в місті Венеція. Розташовувалася у північно-східній частині території сучасної Італії, мала колонії на території держав у Адріатиці, басейнах Егейського, Мармурового та Чорного морів. Інститут дожів проіснував рівно 1100 років (697–1797).

Народження республікиРедагувати

На берегах північно-західної затоки Адріатичного моря жили e давнину венети, від яких країна отримала назву. Під час переселення народів, коли вождь гунів Аттіла 452 року зруйнував Аквілею nf завоював всю верхню Італію до річки По, багато жителів Венеції шукали притулку на островах у сусідніх лагунах. З тих часів тут поступово виникло декілька міських поселень, як то: Градо, Гераклея, Маламокко, Кіоджа. Після падіння Західної Римської імперії Венеційські острови разом з рештою Італії потрапили під владу Одоакра, потім остготів і, нарешті, — Східної Римської імперії; навіть після вторгнення лангобардів вони залишалися ще під владою Візантії. У неодноразових війнах з лангобардами поступово з'ясувалася необхідність тіснішого єднання та загального управління. Тому духовні та світські вожді населення, разом зі всіма жителями острівної групи, обрали у 697 р. Анафесто Паоло Лучіо загальним верховним головою на все його життя, посада отримала назву — дож. Уряд знаходився спершу у Гераклеї, 742 року його було перенесено до Маламокко і 810 року — на пустельний доти острів Ріальто, де після того виникло місто Венеція. 806 року венеційську острівну групу було на короткий час приєднано до імперії Карла Великого, але вже 812 року, відповідно до укладеного миру, повернено (разом з Далмацією) Візантійській імперії.

Незабаром після того Венеційська республіка, майстерно користуючись своїм вигідним та безпечним положенням між Східною та Західною імперіями, розвинула свій добробут й стала багатим та могутнім торговельним містом. Її флоти звитяжно билися проти норманнів та сарацинів Нижньої Італії, так само як і проти слов'янських піратів на східному березі Адріатичного моря. До островів у лагунах і прилеглій до них береговій землі були приєднані землі, завойовані у Істрії, а прибережні міста Далмації 997 року добровільно поставили себе під венеційське заступництво. Будучи володаркою Адріатичного моря, Венеція насправді користувалася повною незалежністю; але, озираючись на торговельні інтереси, вона ще довгий час зберігала ймовірний політичний зв'язок з Візантійською імперією. Під час Хрестових походів Венеція досягла високої міри процвітання та розповсюдила свої торговельні зв'язки, незважаючи на конкуренцію Пізи та Генуї, на весь Схід. Усередині республіки неодноразово виникала боротьба між демократичною та аристократичною партією; дехто проголошував навіть бажання перетворити довічне правління дожів на спадкову монархію. Після одного з повстань, у якому загинув дож Вітале II Мікель, 1172 року була заснована Велика рада, що складалася з виборних нобілів. Велика рада стала найвищою владою і сильно обмежувала могутність дожів. Скликане раніше загальне народне зібрання відтоді стало скликатися лише у виняткових випадках, і 1423 року було зовсім скасовано. Під пануванням аристократії було вироблено законодавство республіки та її адміністративний поділ.

Розквіт республікиРедагувати

Могутність республіки досягла вищого рівня, коли дож Енріко Дандоло за сприянням французьких хрестоносців завоював у 1204 році Константинополь та під час розділу між союзниками отримав на долю Венеції три восьмих Візантійської імперії та острів Крит (Кандію). Венеція не змогла, проте, перешкодити падінню у 1261 році Латинської імперії, а візантійські імператори після того надали Генуї такі широкі права у Константинополі, що венеціанців було відсунуто на задній план. Крім того, 1256 року почалася тривала війна між Венецією та Генуєю, яка проходила зі змінним успіхом. Аристократично-олігархічний устрій республіки 1297 року зробився ще більш замкнутим, унаслідок знищення дожем П'єтро Граденіго Великої ради, і перетворення синьорії, яка доти обиралася щороку, у спадкову колегію, до складу якої входили записані до Золотої книги прізвища нобілів. Після змови Тьєполо 1310 року було засновано Раду Десяти, яка встановила поліцейське управління з широкими повноваженнями і доповнила цю аристократичну систему. Відтоді Золота книга відкривалася лише у окремих випадках (1379, 1646, 1684—1699, 1769), і лише невелика кількість прізвищ була внесена до нобілів. Дож Марино Фальєр за свою змову проти аристократії 1355 року поплатився життям. Зміна, що сталася у стосунках з Левантом, спонукала республіку зосередити головну увагу на Італії, особливо після того, як суперниця Венеції — Генуя — внаслідок 130-річної боротьби 1381 року була переможена. Венеційські володіння на материку — Терраферма — дедалі більше розширювалися. Віченца, Верона, Бассано, Фельтре, Беллуно і Падуя зі своїми територіями були приєднані у 1404—1405 роках, Фріулі — 1421, Брешія і Бергамо — 1428 і Кремо — 1448 року, десь тоді ж завершилося завоювання Іонічних островів. Нарешті, вдова останнього кіпрського короля венеціанка Катерина Корнаро 1489 року поступилася республіці островом Кіпр.

Наприкінці XV століття Венеційська республіка була багата, могутня, вселяла страх своїм ворогам, і серед її мешканців наукова та художня освіта була поширена більше, ніж у середовищі інших націй. Торгівля та промисловість проквітали. Податки були незначні й правління мало м'який характер, коли справа не стосувалася політичних злочинів, для переслідування яких 1539 року було призначено трьох державних інквізиторів.

Занепад республікиРедагувати

Але потім настали зміни, яких жодна розсудливість запобігти не могла. Португалець Васко да Гама відкрив 1498 року морський шлях до Ост-Індії, і Венеція з часом втратила вигоди ост-індійської торгівлі. Османи стали володарями Константинополя й поступово відняли у венеціанців володіння, що належали їм у Архіпелазі та Мореї, так само як і у Негропонті. Досвідчена у веденні державних справ республіка лише з відносно невеликими втратами позбавилася від небезпеки, якою загрожувала їй заснована папою Юлієм II ліга, що поставила Венецію на короткий час майже на край загибелі; ця боротьба дала новий поштовх могутності та впливу республіки. У церковному розбраті з папою Павлом V, у якому чернець Павло Сарпі захищав справу Венеції (з 1607 року), республіка відстояла свої права проти ієрархічних домагань. Змова проти незалежності республіки, затіяна у Венеції 1618 року іспанським посланцем маркізом Бедемаром, була вчасно розкрита й криваво придушена.

Венеціанська армія, яка брала участь у Війні за Мантуанський спадок(1628-1631 роки), програла вирішальну битву під Валеджо у травні 1630 року, а у жовтні того ж року був підписаний невигідний для Венеції Регенсбурскій мир.

За правления Франческо Моліна(1646-1655) Венеція брала участь у Крітській війні (1645-1669) з Османської імперією за володіння Критом, що у 1571 року відняла у республіки острів Кіпр, а 1669 року, після 24-річної війни, й Кандію. Після закінчення війни, Венеція намагалася відновити торговельні маршрути, занедбані через військові дії та врівноважити свій бюджет, що було закінчено у 1679 році. Однак, в останні дні правління Альвизе Контаріні(1676-1684), ворожість до Османської імперії знову розпалили, і Венеція взяла участь у сьомий Турецько-Венеціанській війні, більше відомій як Морейска війна.

Перша Морейска війна(1684—1699)Редагувати

Коли у 1683 році турки взяли у облогу Відень, то Венеція відмовилася прийти на допомогу Священній Римській імперії, проте після того, як вони були відкинуті, то імператор Леопольд I знову звернувся до Венеції з пропозицією приєднатися до антитурецького альянсу, щоб назавжди вигнати турків з Європи. Імператора підтримали римський папа та король Речі Посполитої Ян III Собеський. У Венеції не було потужної сухопутної армії, але союзникам потрібна була її морська могутність.

Венеція не відразу відповіла на пропозицію. Їй знадобилося 10 років на те, щоб відновитися після Критської війни, і вона тільки-тільки почала пожинати плоди миру. Але з іншого боку, турки ослабли й втратили силу духу, турецька армія розпадалася - був шанс відвоювати колишні колонії Венеції. Після довгих обговорень 19 січня 1684 року було прийнято рішення про вступ Венеціанської республіки до Священної ліги.

Після тривалих боїв Османська імперія починала програвати. Тим часом у Європі ситуація змінювалася. У Іспанії доживав свій вік бездітний король Карл II, та імператор Леопольд, який належав до найближчих претендентів на трон, що звільнявся, хотів отримати свободу дій, щоб після його смерті відразу почати боротьбу за іспанську спадщину. Тому 13 листопада 1698 року почалися мирні переговори у Карловіце.

Перемови у Карловіце йшли важко. Турки погоджувалися на передачу Венеції Морєї, Санта-Мауро та деяких фортець у Далмації, але бажали залишити собі Аттику, Афіни та усі грецькі території на північ від затоки Корінфа. Представник Венеції Карло Руцціні обурено заперечував, але у нього було мало прихильників: Європа готувалася до сутички за іспанську спадщину, і прагнула швидше завершити справи на сході. Коли 26 січня 1699 був підписаний Карловицький мир, то серед його підписантів Венеції не було; проте в кінцевому підсумку розум узяв гору над гордістю, та 7 лютого Венеція поставила й свій підпис.

Друга Морейска війна(1714—1718)Редагувати

За умовами Карловицького миру Венеції дісталася Морея (Пелопоннес), захоплена в ході війни 1684-1699. Подібне придбання ставило, однак, перед ослабленою республікою непросте завдання. Венеціанці, наскільки могли, посилили кріпосні споруди, особливо цитадель Коринфа, що прикривав Істмійський перешийок, але забезпечити оборону протяжної берегової лінії вони були не в змозі. Розраховувати у разі війни на місцеве населення також не доводилося: греки, яких обклали додатковими податками та змушували працювати на будівництві укріплень, ставилися до венеціанців чи не краще, ніж до турків.

У 1711 році, під час війни з Османською імперією, Петро I закликав православних жителів Балкан надати допомогу своїм одновірцям. Чорногорці відгукнулися на заклик Петра і підняли повстання. Закінчивши у 1713 війну з Росією, турки кинули проти Чорногорії велику армію під командуванням намісника Боснії Нуман-паші. Повстання було придушене, а його ватажок Данило Петрович Негош втік до венеціанської Далмації. Турки звинуватили Венецію у приховуванні заколотників.

Вже у 1713 р. турки почали споряджати значний флот. Спроби венеціанців дізнатися про мету військових приготувань ні до чого не привели. Коли флот був готовий, венеціанського байло у Константинополі кинули до в'язниці, і 9 грудня 1714 війна була оголошена. Венеція звернулася за допомогою до європейських держав, але ті залишилися глухими. Тільки Папа римський обіцяв венеціанцям чотири галери та вмовив Великого герцога Тосканського дати ще дві, та ще Мальтійський орден направив шість.

Венеціанці були захоплені зненацька стрімким маршем турків. Проходячи повз Тінос, капудан-паша Джанум-хаджи вирішив спробувати опанувати цим островом, який турки у минулому неодноразово безуспішно атакували. Губернатор острова Бернардо Бальби виявився боягузом та здав фортецю на першу вимогу (5 червня). Після повернення до Венеції він був засуджений до довічного ув'язнення. Потім без особливих зусиль турки захопили Егіна. Після цього турецький флот висадив війська на Істме, не зустрівши найменшого опору. Венеціанці за час миру розслабилися настільки, що багато їх кораблів були просто не в змозі вийти у море.

під кінець 1715 р. у Венеції залишалися на сході тільки два укріплення біля берегів Криту - на островах Суду та Спиналонга. Командували там Луїджі Маньо та Франческо Джустініані,що трималися скільки могли й капітулювали, тільки коли втратили будь-яку надію на допомогу метрополії, у листопаді 1715. Єдиний невеликий успіх в 1715 венеціанці мали у Далмації.

Загроза захоплення турками Іонічних островів та венеціанської Далмації поставила під удар австрійські володіння у Хорватії та Італії (Неаполь). Венеція багато століть замикала вхід до Адріатики і тепер краху цього заслону ніяк не можна було допустити. До того ж республіка була потрібна імператору як союзник проти французьких намірів у Північній Італії.

Оскільки іспанськє прагнення до реваншу за минулу війну не було секретом, Папа римський умовив короля Іспанії не робити ворожих дій проти австрійців у Італії, поки імператор буде воювати з турками. Це дозволило Карлу VI 13 квітня 1716 укласти з Венецією оборонний та наступальний союз. Венеціанці гарантували Раштадтським мир і ті землі, які австрійці отримали у Італії. До союзу приєдналися Папа та Іспанія. 25 травня 1716 імператор послав проти турків армію принца Євгенія Савойського. Хоробрий воїн принц Євген 5 серпня розгромив армію великого візира під Петервардейном, до деякої міри повторивши «криваву баню» битви під Зентом 20-річної давності.

Великий візир розділив війська на дві армії: одна мала воювати з австрійцями на берегах Дунаю, інша - опанувати Іонічні острови. Крім флоту, який курсував біля берегів Архіпелагу, він направив для цього 15 галіотів, 25 фрегатів та транспорти. Ці кораблі під командуванням капудан-паші везли 30 тис. Солдатів та 3 тис. коней, а також облогові матеріали. 5 липня 1716 флот (до 50 військових та 40 транспортних й допоміжних суден) з'явився на рейді Корфу.

Турки робили часті та безсистемні атаки фортеці, обложені відповідали їм вилазками, під час яких наносили османам відчутних втрат. За час облоги турки втратили 15 тис. чоловік.

З перемінним успіхом бої йшли до 1718 року. У травні 1718 у Пассаровіце (Пожаревац) почалися мирні перемови за посередництва Англії та Голландії. Мир був укладений 21 липня. Зійшлися на тому, що Венеція збереже ряд містечок, завойованих у Далмації, Герцеговині та Албанії з прилеглою територією на відстані ліги від міста. Також венеціанці утримували Бутринті, Превеза та Воніцу, але без округи. Турки повертали республіці острів Церіго.

Турки остаточно витіснили Венецію з Егейського моря. Невеликі території у Далмації та Епірі були слабкою компенсацією. На щастя для Венеції, у османів не було сил для подальшої експансії, і межа, встановлена ​​у 1718, залишалася незмінною до самого кінця Венеціанської республіки та початку війни 2-ої антифранцузької коаліції.

Остаточний занепадРедагувати

Війна виявила глибокий політичний та моральний занепад республіки. І це при тому, що з часів Морейской війни пройшло всього близько 20 років. Сучасники та пізніші історики не шкодували фарб, описуючи боягузтво і егоїзм венеціанських офіцерів та посадових осіб, які без опору здавали найважливіші фортеці, і при цьому розраховували уникнути покарання завдяки своїм зв'язкам та корупції, яка панувала у метрополії. Доблесть окремих командирів, що була проявлена ​​на другому етапі війни, не змогла стерти враження від ганьби у Мореї.

Відтоді республіка майже перестала брати участь у всесвітній торгівлі. Вона задовольнялася збереженням свого застарілого державного ладу та утриманням, за дотримання суворого нейтралітету, останніх своїх володінь (Венеції, Істрії, Далмації та Іонічних островів), у яких було до 2,5 мільйонів підданих. У 1785-1786 роках, венеціанський флот в останній раз бере участь у військових діях під командуванням Анджело Емо, піддавши бомбардуванню притулки алжирських піратів у деяких портах Північної Африки.

Венеція намагалася зберегти нейтралітет у Першій Італійської кампанії Наполеона. Однак захоплення Венеції французькими військами було питанням часу. Дві події прискорили її долю. Перше з них - знищення французької колонії у Вероні, після того як місто було захоплене венеціанськими селянами у 1797 році.

Друге - напад на французьке судно, яке йшло у венеціанських водах під охороною австрійських військових кораблів. Форт острова Лідо обстріляв корабель та вбив його капітана. Саме після цього Наполеон заявив, що стане для Венеції другим Аттілою. 1 травня Наполеон оголосив війну Венеції. Венеціанська республіка не змогла надати будь-якого опору. Намагаючись згладити протиріччя, що виникли у суспільстві під тиском Наполеона, 12 травня 1797 року дож та Велика рада відрікаються від влади на користь буржуазного муніципалітету. 15 травня французькі війська входять у місто.

З кінця 1797 року Венеціанська республіка перестала існувати, її володіння розділили між собою французи та австрійці.

Нації (Козаки 1 і аддони)
Козаки: Європейські війни
АвстріяАлжирАнгліяФранціяПруссіяНідерландиПьємонтПольщаРосіяПортугаліяСаксоніяІспаніяШвеціяТуреччинаУкраїнаВенеція
Козаки: Останній довід королів
БаваріяДанія
Козаки: Знову війна
УгорщинаШвейцарія